Колись ми були хорошою, забезпеченою сім’єю. Будинок – повна чаша. У мене було все: багато іграшок, речей і найголовніше любов батьків. До нас часто приїжджали друзі тата і мами, або ми разом виїжджали за місто, ходили в походи чи відлітали на море великими компаніями. Як же добре тоді було. Мама сяяла, вона у мене завжди красунею була. Джерело
А тут різко раз, і нічого немає. Іграшки прийшли в непридатність, а речі швидко зносилися. Все цінне, що було вдома, мати проnила. Потім за несплату вимкнули воду і світло. Я їла раз в день в школі, благо тітка Іра підгодовувала, знаючи мою ситуацію. Купалася я у подружки Наді.
Потім і подруг не стало. Батьки заборонили спілкуватися з дівчинкою, у якої мама алкoгoлічка. У школі цькували мене абсолютно всі, ніхто не залишався байдужим, а як я цієї байдужості хотіла.
Поступово розбіглися друзі сім’ї, коли приїхали на 40 днів і побачили несамовиту маму і не дуже чисто прибрану мною квартиру. А мама почала поводитися неадекватно: бuла і лаяла мене, в ті дні я тікала з дому світ за очі, вешталася по старому парку, плакала, сумувалаза колишнім життям.
А потім я взагалі перестала ходити в школу, почала бuтися і куpити. Розумом то я усвідомлювала, що без освіти не можна, але більше так не могла, щось надломилося в мені. З дому я теж пішла, жила в під’їздах і підвалах. Поступово вулиця «познайомила» мене зі своїми такими ж дітьми, обірваними і нещасними.
У 12 років я все ще свято вірила, що мені допоможуть, відведуть в інтернат або дитячий будинок, але всім було не до мене. Всі відмахувалися, вирішуючи свої проблеми.
В той день я прийшла ночувати в школу, сторож мені дозволив поспати в спортзалі. Вранці повів до класного керівника, а вона до шкільного психолога. Я вислухала її монолог, мені говорили, що потрібно вчитися, повернутися додому, припинити капризи.
У спортзалі я ночувала ще якийсь час, благо сторож зрозумів, їла все так же в їдальні, а милася в шкільному туaлеті. Я бuлася як і раніше з однокласниками, просила класну віддати мене в дитячий будинок, але тій не було діла до моїх проблем.
Так тривало доти, доки мене не виявив директор школи. Того ж дня я була в дитячому будинку, за що дуже йому вдячна. Ще тиждень він приїжджав до мене, цікавився як справи. Уже в дитбудинку мене перевели в кадетський клас: двадцять хлопчиків і одна дівчинка.
З ними я подружилася, навіть зараз, через дев’ять років після закінчення школи ми підтримуємо теплі відносини, зустрічаємося періодично.
Це був непростий період мого життя, але я вижила, жива, здорова, отримую вищу освіту, працюю. А написала все це для того, щоб люди не засуджували таких дітей, якою була я, не вони вибрали собі таке життя і батьків.
Якими вони стануть залежить від дорослих, а можливо від однієї небайдужої людини.
Звернення к слугам народу і до всіх, кому не байдужа доля країни