Мене звуть Міла. Мого чоловіка Саша. Ми одружилися сім років тому. Весілля було пишне і веселе. Гості від душі бажали нам любові, взаєморозуміння і, звичайно ж, дітей. За ними ми і поспішили відразу після весілля.
Перша моя вагітність була невдалою, ембріон застиг у розвитку, як це називають – «замерз». Ми погорювали і продовжили свої старання. Але знову все йшло не так. Друга вагітність була ще гіршою за першу, позаматковою. А після операції мені винесли страшний вердикт – я ніколи більше не зможу мати дітей.
Тепер вже наше горе було безмежним. Ми з Сашком обидвоє сильно переживали. Стали жити для себе, наживати добра. Але ось нам вже по тридцять. У нас є все необхідне: квартира, дача, дві машини. Ми двічі на рік розважаємо себе подорожами за кордон, але відчувається в нашому житті якась порожнеча …
Саша першим заговорив про усиновлення:
– Міл, може візьмемо когось із дитбудинку? У всіх діти … все тільки і говорять про візки, самокати і мультики … теж хочеться, ростити дитину …
– Саш, я думала про це, але якось боялася тобі запропонувати … А ти кого хочеш? Хлопчика чи дівчинку?
– Мені все одно, але більше, напевно, дівчинку, хочу як принцесу її ростити!
– Ок. Згодна.
Ми стали збирати документи. Наші матеріальні показники дозволили отримати дозвіл на усиновлення дуже швидко. І ось настав той урочистий день, коли ми пішли дивитися дітей в дитячий будинок. На новонародженого ми не розраховували, чекати довго, а ось старших діток там було повно.
Дітки грали на майданчику, коли ми прийшли. Ставши віддалік, ми почали розглядати їх. Раптом я відчула, що хтось тягне мене за сукню. Опустивши очі, я побачила дівчинку, біляву зі смішними веснянками. На вигляд їй було років три-чотири. Вона посміхнулася і запитала мене:
– Тьотю, а Ви випадково не моя мама?
Моє серце мало не зупинилося. Я навіть не знала, що й відповісти, але сльози зрадницьки потекли з очей і слова самі зірвалися з моїх губ:
– Так, моя люба, ми з татом прийшли за тобою!
Саша взяв дитину на руки, і ми пішли до директора дитячого будинку. Його звали Олексій Павлович. Побачивши у нас на руках цю дівчинку, він негативно похитав головою з якимось жалем і попросив вихователя забрати дитину. А нас повів до кабінету для розмови.
– Розумієте … тут все складно … ця дівчинка не одна …
Я перебила Олексія Павловича:
– Ну і що, візьмемо обох! У неї братик?
– Ні, у неї дві сестри … Вони трійнята. Всіх заберете?
Ми з Сашком дружно закліпали очима. Три однакових принцеси? Таке хіба буває?
– Від них відмовилися батьки?
– Їх мама – наша вихованка. Молоденька була зовсім, коли завагітніла … А тут відразу троє, ось і не впорався її організм: дітей врятували, а її ні … немовлят ніхто не взяв. Ну, кому потрібні відразу троє? А розділяти таких можна!
– Нам потрібні!
Впевнено так сказав Саша, і встав зі стільця.
– Ходімо, показуйте вже всіх! Як їх звати?
– Маша, Даша і … Саша … тезка вам буде …
Ми поспішили до дівчаток. Вони відразу поставилися до нас, як до рідних, завалили питаннями і розповідями. Через кілька днів ми вже вп’ятьох поїхали вибирати нову велику квартиру, адже для нашої, тепер вже багатодітної, сім’ї місця потрібно було багато!
Вони будуть шoкoвaнi коли дізнаються що для них приготовлено: Саакашвілі розповів з чого почне свою роботу