Напередодні Великодня сумну звістку з Індії отримали рідні 10-річного Діми Пальока з міста Берегово, що на Закарпатті. Хлопчик помер там, так і не дочекавшись обіцяної пересадки серця. Та не про себе в останні хвилини життя думав.
15 місяців в Індії
Півтора року тому Діма летів в Індію з бабусею з великою надією. Бо мав хворе сердечко й сили на очах танули. Тоді лиш закінчив другий клас. З «благословення» міністерства охорони здоров’я України дитину відправили на трансплантацію. Та час минав, а про операцію ніхто навіть не заїкався. Пальоки прибули у клініку у грудні 2018, та навіть наприкінці 2019-го Дмитрика на операційний стіл не взяли.
Бабуся Ганна з сумом згадує, як весною торік почала бити у всі дзвони, бо зрозуміла, що лікування її онука не просунулося ні на йоту. Писала листи Президенту, у Верховну Раду, в міністерства. Розуміла, що кошти, виділені на операцію Діми, тануть — на проживання, безкінечні консультації та аналізи. А до пересадки діло не йде. Закрався сумнів: чи буде та операція взагалі?
Вісім дітей не дочекались операцій
Тим часом в Індії стали вмирати діти, що приїхали з-за кордону й так і не дочекалися донорських органів. Двоє — з України, четверо з Росії, по одному з Казахстану та Грузії. Пані Ганні ставало страшно від тих повідомлень. Вона за фахом медик, й вже двічі повертала Дмитрика з того світу, реанімуючи його бездиханне тільце після зупинок серця. Найбільше боялася моменту, коли не зможе це зробити. І він настав.
— Той день завжди буде перед моїми очима, — згадує жінка. — Діма поспав вдень, тоді взяв в руки телефон і попросив їсти. Я відійшла на кілька хвилин, щоб підігріти йому суп з фрикадельками. Та він тільки одну ложку ковтнув і…
Втретє бабуся не змогла повернути онука до життя — медки зафіксували смерть дитини. Убита горем жінка довго тримала в руках Дмитриків телефон. Переглядала фото, повідомлення, записи. І знайшла його молитву, залишену на диктофоні перед смертю.
— Знаєте, він в Бога не за себе просив, а щоб усі дітки не хворіли. І щоб не було коронавірусу, — плаче жінка.
Через епідемію вона не може поки повернутися додому. Щоразу, лягаючи спати, в спогадах дзвенить Дмитрикове: «Ба, а молитва?» Якою би втомленою не була, а, склавши долоні, просить у Господа найперше здоров’я для усіх діток.
Моя невістка – дочка моєї подруги. Ми одpужили дітей, в надії на щасливу старість, а в результаті – я втpатила і сина, і подругу