Пост блогера у фейсбук, мовою оригіналу:
Вчора наша дитина розсікла собі чоло (все нормально, слів підтримки не треба), було багато крові і була потреба накладати шви на рану.
Я викликав швидку, приїхала за 3-5 хвилин, ідеально.
Лікарка швидкої почала заспокоювати дитину, щоб роздивитись рану і прийняти рішення.
І для цього заспокоювала дитину російською. Дитина її не розуміла і кричала ще більше.
Звичайно на прохання «дай ручку» вона якось відповідала, бо слова схожі. Але інші «заспокійливі» речення в кращому випадку проходили повз, але загалом викликали паніку.
І ми, і дитина 10 хвилин говорили з лікаркою українською, лікарка все одно не переходила.
Вибачте, я зараз не про закон про мову, якогось ватного довбойоба, чиє знаходження у Верховній раді — це просто сором та чернове знецінення цього органу влади.
Я про банальний доступ української дитини в українській столиці до банального блін сервісу — розмови українською в ситуації, коли іншої мови дитина в Україні не знає і не має знати.
Це дуже боляче і від цього вкрай хуйово.
Розумієте, в Києві (не у Харкові, з якого ми переїхали не в останню чергу через те, що дитині важко знайти коло спілкування і україномовні сервіси), блін, в Києві знайти якусь секцію, садок, школу, щоб там було не просто написано, що вона українська, а щоб вона була реально україномовною — це сраний квест. Ми граємо в нього роками, він доволі простий, вкладається у діалог:
— Вітаю, а ви правда викладаєте дітям українською?— Да.— Дякую, до побачення.
Після транспортування у травматологію наша вчорашня ситуація змінилась — лікар вже говорив українською. Це піднімає настрій і взагалі круто, коли щось нормально. Але лікарняні медсестри мовних приколів не вивозили і продовжували спроби заспокоювати дитину мовою, яку вона сама (!) вимикає на ноутбуці, коли ютуб раптово підсовує їй чергову «Машу і мєдвєдя».
Важливо. Це не пост критики лікаря швидкої та медсестер, вони точно хороші люди і старалися якнайкраще в рамках свого вивченого протоколу взаємодії. Тому я не буду писати час виклику, лікарню, імен — це неважливо. Історія не про те, як треба взяти і забулити три людини з нищої ланки сервісу. Ні, не треба.
Це історія про те, як мені хуйово, фізично блядь хуйово, від того, що в Україні в 2020 році за українську мову треба боротись і страждати. І вже не тільки мені, дорослому довбойобу, праворадикальному ліворадикалу та гей-нацисту, який ненавидить все російське через якісь там сторічча геноцидів та роки сучасної війни. Я дурень і нацист, це зрозуміло.
Але чому моїй малій дитині доводиться страждати? Де вона встигла так нагрішити? Вона ще мала як картоплина, а вже вигрібає в єдиному в світі місці, де вона має законне право говорити українською, іншого такого місця немає.
Саме це, до речі, не розуміють і ніколи не зрозуміють дегенеративні свині, які не можуть прочитати сране меню: заберіть в України українську і лишиться таке ж ніхуя, яке лишилось від Білорусі — не країна, а мем.
Хоча, ні, брешу, звичайно все вони розуміють. І саме цього хочуть.
У мене все. Ще раз повторю: з дитиною все в порядку. Зі мною теж. З ситуацією в країні — ні.
В ту ніч Микола прокинувся від дивних звуків і зрозумів, що друг їхньої сім’ї, Ігор, і його дружина – кoханці. Мовчав багато років, поки Алла не вuгнала його: – Знаєш, збирай манатки і йди десь. – Куди? – здивувався Микола. – Куди хочеш. Та жінка прорахувалася, бо у чоловіка-тюxтія теж була кoханка