Дружина волосся прибирала в хвіст, так щоб не лізло в очі, в тарілки, в обличчя дітям. Удома вона носила м’які тренувальні штани і простору футболку. В яких зручно біля плити стояти, випрати речі і підлоги протерти. Тільки в свята – одягалися в ошатну блузку, спідницю, у вуха вдягала великі сережки, на зап’ястя браслети, брала дітей і йшла на якісь фестивалі.
Без мене. Я не любив подібних заходів і втомлювався за робочий тиждень. Ну, або може, не так втомлювався, як це служило відмовкою для сім’ї. Джерело
Провівши їх, я все ж знаходив сили і вирушав до неї. До своєї коханки. Так, я зраджував дружині! Коханка волосся розпускала по плечах. Воно їй не заважало і нікому не заважало. Дітей у неї не було, господарства особливого теж.
Удома вона ходила в ошатному розхристаному халаті, а частіше просто в мереживній бiлизні (коли живеш один, то легко можеш собі це дозволити). І ще, вона ніколи і нікуди не поспішала. Її ніхто і ніщо не відволікало (ні сім’я, ні діти, ні старі батьки, ні прання-готування) від мене.
Дружина була з тих, хто консервує огірки і помідори в банки. По сто банок за літо. Тому що без них я не сідаю за стіл. Вона з тих, хто майстерно ліпить пельмені, вареники з вишнями, за зиму сотнями, тому, що я їх люблю; та й родину годувати чимось треба.
З коханкою, в обідню перерву, ми частенько відвідуємо якусь «СушиЯ». Вона любить всю цю «екзотику». І я, поруч з нею, навчився орудувати паличками. Іноді можна.
Коли я зустрівся з коханкою і вперше зрадив дружині. Сім’я вже стала мені тягарем.
Дружину, здавалося мені, хвилювало тільки одне питання: коли буде зарплата. Дітям вічно щось потрібно: то з взуття виросли, то на щось знову скидаються в школі.
Коханка робила мені подарунки (всякі дрібниці, але приємнs), які я ховав від дружини в коморі з інструментами. Або що-небудь з крутих канцтоварів, завжди можна сказати, в разі чого, що всьому офісу закупили. Я теж їй робив подарунки. Вона любила вибирати їх сама.
Дружина злегка розповніла після полoгів, фігура вже, звичайно, не та. Стала і речі підбирати собі менш облягаючі, комплексує. Коханка, хоч і не мучила себе тренажерами, але відсутність полoгів і гарне харчування, дозволяли їй залишатися все такою ж стрункою, як і в двадцять п’ять. Таку не соромно було привести до друзів.
Друзі звикли до мого подвійного життя. Приймали мене у себе з коханкою, але з більшим задоволенням, напрошувалися до мене в сім’ю на пельмені, шубу, олів’є. Мало кому з них пощастило з хорошими господинями. І покидаючи наш будинок, завжди цілували руки моїй дружині і здивовано знизували на мене плечима (і чого ще мужику треба?).
У такі моменти, я дуже пишався перед ними своєю сім’єю, затишним, чистим будинком і кмітливими (по яким тільки гурткам дружина не тягала їх), красивими (всі в дружину біляві, великі) дітьми та своєю дружиною (такою гостинною і чарівною).
Час минає швидко. Якість життя мого особливо не змінювалаося. Тільки, мабуть, коханка стала такою ж близькою, як дружина. Якісь незручності переросли в звички.
І я зрозумів, що … Я вже боюся втратити її. Я ніколи не зізнавався їй у коханні і не обіцяв піти до неї (попередив одразу, що сім’ю не кину), але тепер став говорити їй про нібито почуття, тому що з’явилися ревнощі.
Думки ж про те, що я можу втратити дружину, ніколи не відвідували мене. Вона здавалася мені частиною мене самого, моєю ногою, рукою, ниркою. Та й вона не давала ніколи приводу думати про це.
Одного разу дружина дізналася про існування коханки. Переді мною постав вибір. Насправді, якщо зовсім чесно, у мене вже не було вибору. Я просто міг ще спробувати боротися за когось з них. Але саме в цей момент я зрозумів, як був самотній весь цей час.
У мене було їх дві: дружина і коханка! Дружина з якої було зручно і тепло, як з мамою. Коханка, яка тішила моє самолюбство (я чоловік «хоч куди»).
Я зраджував і тій і іншій.
Всі ці роки, зі мною поруч не було жінки, яку мені хотілося б дивувати щодня якимись неймовірними вчинками, рухами душі. Заради якої хотілося б стати ще краще, досягти ще більшого. Тільки щоб пишалася і захоплювалася мною.
За всі ці роки жодна з жінок не обняла мене ніжно зі спини, не припала до моєї потилиці, коли мені було зле, не прошепотіла, що я кращий, що все налагодиться. Ніхто не відчув мій страх, не помітив моєї втоми, моєї неприкаяності. Хто винен в цьому? Хто?
У мене було їх дві, але у мене не було однієї єдиної – коханої і … люблячої.
Пopoшeнкo: Володимире Олександровичу, Ви не Кашпіровський і не Чумак, не намагайтесь лікувати людей відосиками. ЄС пpeдcтaвив чiткий покроковий плaн пopятунку Укpaïни вiд кoвідної кpизи.